belchester: (улыбка)
[personal profile] belchester
Поки автор розповідає про свою роботу ним захоплюєшся і вболіваєш. Бо ж  дійсно, талановитий спеціаліст, хірург із золотими руками, який не боїться випробовувати нові ризиковані прийоми для врятування людей. Читати про те, як з’являлись і відшліфовувались нові методи операцій надзвичайно цікаво (хоча де-не-де аж волосся ворушиться від того, що тоді всі ці операції  робилися під місцевим наркозом – навіть у найкращих клініках!)
Окрім того, це  лікар, який послідовно наголошує про необхідність гуманного ставлення до хворих: беззастережного піклування, безболісності процедур, ввічливості з пацієнтами. Просто-таки моральний орієнтир для всіх колег і учнів.
Дуже ціную те, що він справді принаймні намагався писати  чесно, незважаючи на обов’язкову установку на кшталт загальновідомого «преступность неуклонно сокращается, стремясь к нулю» . Хай не завжди це виходить: наприклад, дуже дивно сполучаються між собою неодноразово повторені слова про благородство хірургів («Высокое благородство, честность, правдивость, бескорыстие, гуманность, бережное отношение к больному, душевная красота — неотъемлемые качества русских хирургов. Важная привлекательная черта характера хирурга: чувство локтя, взаимопонимание и уважение к товарищу по работе») та згадки про те, як талановитого колегу заклювали за «поклоніння перед Заходом» лише за те, що він захоплювався знеболюванням у США і при цьому  «выражал свой восторг, забывая порой оттенить те благоприятные условия, которые хирурги США имели в годы войны», та досить багато інших випадків конфліктів між  колегами-хірургами (від протиріч між клініцистами та адміністраторами і до написання доносів на більш успішних товаришів).
За цікаві і захопливі відомості про нові досягнення та вибудовування загальної системи охорони здоров’я вибачається навіть неймовірного рівня сиропний пафос щодо радянського ладу і російського народу загалом та окремо лікарів (і особливо хірургів :)) на зразок такого: «Вот почему на страницах этой книги я не раз уже подчеркивал, что профессия хирурга предполагает в самом своем содержании героику. И эти героические дела он совершает не в какой-то звездный момент своей жизни, а повседневно. Никто из людей не творит героические поступки каждый день. Никто, кроме хирургов!»

І, думаю, було б справді набагато краще, якби автор професійними питаннями і обмежився.  А так читаєш про фактично ангела на Землі – не палить, не вживає алкоголь (і всім теж радить), а також,  як сам про себе каже, «я за всю жизнь свою не произнес бранного слова», аж тут раз – добровільна і активна участь у розкулачуванні. На це як на стіну з розгону натикаєшся.
«Как мучительно зарождалась колхозная новь!» та «У меня, выходца из трудовой рабочей семьи, колебаний не было: я отнес в сельскую ячейку заявление с просьбой принять меня в партию большевиков. В октябре 1929 года получил кандидатскую карточку и первое партийное задание: выявить излишки хлеба у кулаков».
При цьому він ще й пишається тим, як у нього добре це виходило – завдяки лікарському авторитету! Не кажучи вже про завуальовано назване «виселення» тих, хто не приєднався до колгоспів (навіть того, хто «надлишки зерна» здав добровільно!) , і навіть тих, кого всі мешканці села намагаються захистити…
«— За что так? — угрюмо спрашивал тот самый хозяин, что из-за уважения ко мне днями раньше открыл тайник с зерном.
— Стоите на пути сплошной коллективизации.
— А мы в сторонке, сами по себе, мы тихо...
— Середины нет, вопрос поставлен таким образом: кто не с нами, тот против нас! В сторонке — это тоже против...
Однажды по заданию партийной организации я готовил одну такую семью к отъезду: указывал, какие вещи взять с собой в дорогу, заполнял необходимые бумаги. Собирались тут молча, покорившись участи.
Это была семья зажиточного крестьянина, пользовавшегося авторитетом в деревне, так как он сам и члены его семьи были всегда примером на любой работе
Нельзя не отметить, что эта сцена оставила у меня тяжелый след. Я знал, что это трудовая русская семья, знал, что все, имеющееся в хозяйстве, она создала сама. И все же ее выселяли из родных мест. Люди, не совершившие никакого преступления перед своим народом и односельчанами, должны уезжать неизвестно куда. И зачем? Такие мысли возникали в голове молодого кандидата партии, но я не находил на них ответа».
Для мого сприйняття все тільки ускладнює той факт, що жителі цього села – переважно українці. «Село Кисловка оказалось крупным, жителей в нем было больше пяти тысяч, в основном выходцы с Украины. Говорили здесь на удивительном языке: мало­российские слова перемежались с мягко произносимыми русскими. Красили село сады, солнечно стояли в огородах желтые подсолнухи, и по вечерам весело звучали гармони парней, девушки пели задушевные украинские песни...»

І все, образ «високоморальної» і «неймовірно гуманної» людини  розсипається на очах на висококласного фахівця та людину з досить посередніми моральними якостями (або ж просто схильну до лицемірства).

Іще справило дуже неприємне враження описання фінської війни  як «а що такого?» і «а нас за що?». Зібрали багато воєннозобов’язаних лікарів («Оказалось, что в дивизию призвали "с гражданки" много врачей, фельдшеров и других медицинских специалистов. Нам поручалось организовать ДПМ - дивизионный пункт медицинской помощи»), тренували деякий час у польових умовах, і тут (раптом, ага!) почалася війна з фінами. І хоч він і до того бачив, що це «ж-ж-ж» неспроста («Беспокоила нынешняя армейская неопределенность: нет, не на сборы меня призвали, и никто не мог ответить, когда демобилизуют и демобилизуют ли вообще»), але йому при цьому ніде совість не жме, коли він пише після закінчення кампанії: «Но мы теперь, после нескольких месяцев поистине нечеловеческого труда, могли хоть отоспаться, побыть на свежем воздухе, увидеть места, близ которых находились. Узнали, что в нескольких километрах поселок Питкерант, где небольшой лесопильный завод. Съездили туда, и меня поразил вид мертвого города: оставленные жителями пустые дома, хлопающие на ветру двери и оконные рамы, жуткое подвывание ветра в трубах промерзших печей... Ни в одно из помещений мы не заходили - тут еще не побывали саперы, и случалось, что излишнее любопытство или желание взять на память какую-либо вещичку оборачивалось трагедией. Финны искусно и хитро минировали все, вплоть до какой-нибудь красивой детской куклы...»  Ну от же які падлюки, а? Мінували свої оселі, щоб ворогам і мародерам не дісталися! І до смішного: що потрібно, щоб тебе назвали «фанатичним націоналістом»? Захищати батьківщину від агресивних нападників зі зброєю в руках. Результативно. Цього досить. Якщо ти не росіянин, а, наприклад, фін.))
А от про своїх у такій же ситуації  буквально через пару років пише так: «ленинградцам, как никому другому, суждено было до конца испить горькую чашу войны, показав всему миру несгибаемость русского духа и крепость нашего патрио­тизма».

На цьому тлі вже не таке сильне враження справляють інші його свідоцтва епохи: відбір за класовою ознакою тих, хто навчається на лікаря, сварки в комсомольській організації (окремо розглянутий період конфліктів з «троцкістами»), і захоплення комуністичними товаришами-активістами, які так рішуче ламають всі столітні  звичаї народу (хоча за наїзд на ті ж самі традиції троцківстів він не терпить). І про репресії побіжно згадано (і наведено один випадок) – бо ж жаль витраченого часу і праці, коли з величезними труднощами (майже чудом) вихоженого пацієнта потім  несправедливо звинувачено і страчено («Все это удручающе подействовало на меня. Безжалостные люди не только погубили Степу Оконешникова, они как бы надругались над всеми нами, кто вложил столько силы, энергии, труда, воли, столько сердечной теплоты, чтобы вырвать этого человека у опасной болезни, приобщить ли нормальной жизни... Вырвали, дали здоровье — и вот вам!..»).

А от згадки до речі і не до речі про російський народ і його неймовірні чесноти  (з пафосом, який зашкалює навіть на фоні основної розповіді) на кшталт «Воспитанный на интернациональных принципах, я с детства с глубоким уважением относился к людям всех национальностей: тот, кто любит свой народ, не может не уважать другие народы. Я всегда любил и преданно люблю свой русский народ. И это не слепая любовь. Чем больше я его узнаю, тем преданнее к нему отношусь» і не зачіпали б (не дивлячись на останні три роки), якби і тут не пролізло присвоєння: «Православная церковь … долгое время оставалась единственным рассадником грамотности на Руси. Известно, что первая школа и первая библиотека у нас были открыты при Киево-Печерской лавре».  От як познущатися з того, як смішно звучить українсько-російський суржик села Кисловка – так «вихідці з України», а як питання просвіти – то Київська Русь це «у нас».

Ну і вишенькою на торті:  як же не підкреслити окремо, що жінкам така благородна професія фактично не до снаги: «Хирургия — и это бесспорно — слишком тяжелый труд для женского организма. Изнурительные операции, не покидающая тревога за судьбу того или иного больного, необходимость все свободное время отдавать клинике, беречь руки, больше того, тренировать их... Легко ли женщине подчинить себя такому ритму? А если подчинит, великой силой воли добьется крупных успехов на хирургическом поприще и получит известность — это чаще всего значит, что принесена в жертву семья». І це при тому, що дружина лікарка, перший керівник у хірургічнй клініці - лікарка, дві асистентки пізніше у власній лікарні - теж жінки. А от.
From:
Anonymous( )Anonymous This account has disabled anonymous posting.
OpenID( )OpenID You can comment on this post while signed in with an account from many other sites, once you have confirmed your email address. Sign in using OpenID.
User
Account name:
Password:
If you don't have an account you can create one now.
Subject:
HTML doesn't work in the subject.

Message:

 
Notice: This account is set to log the IP addresses of everyone who comments.
Links will be displayed as unclickable URLs to help prevent spam.

Profile

belchester: (Default)
belchester

December 2016

S M T W T F S
    1 23
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 24th, 2017 10:33 pm
Powered by Dreamwidth Studios